Наступного дня після відправлення коробок у Барабойської гімназії сталося те, заради чого все й починалося. Телефони ожили, навіть під час відсутності світла та зв’язку. Повідомлення з'являлися одне за одним — короткі, прості, але неймовірно сильні та щирі. Це була відповідь із передової.
З різних напрямків, з різних точок фронту, з різних реальностей, де немає шкільних дзвінків, але є вибухи. І всюди ті самі слова: «Дякуємо». Вони прилітали, мов сигнали: коробки отримали, допомога дійшла, зв'язок встановлено.
Хлопці писали, що чай уже закипів у бліндажі. Що носки стали справжнім порятунком після сирих окопів. Що солодощі зникли миттєво — бо смак дому не має терміну зберігання. Що ліки - вчасно. Завжди вчасно. І між рядками читалося головне: «Ви поруч, навіть якщо далеко».
У школі ці повідомлення передавали одне одному, перечитували, розкидали по групам аби всі побачили. Для учнів це був момент істини: те, що ти зробив своїми руками, вже там — на фронті. Для вчителів – тиха гордість. Для батьків — відчуття, що виховують дітей, які здатні бути корисними країні.
Фронт і тил на мить стали ближчими. Між ними більше не було кілометрів — лише вдячність, що рухалася з обох боків. Коробки поїхали із теплом, а повернулися — словами вдячності. І ці слова стали найціннішим подарунком для всієї Барабойської шкільної родини.
Бо війна — це не лише зброя. Це про зв'язок. І коли він працює – Україна тримається.
Немає коментарів:
Дописати коментар