24 лютого — день, що назавжди закарбувався у серці кожного свідомого українця. День великого болю та великої мужності. У цей день зупинився час, зупинились слова. Залишилися лише серця — сповнені пам'яті, вдячності та віри.
Вчителі та працівники гімназії зібралися разом, щоби у спільній молитві схилити голови перед подвигом наших Героїв. Під величні звуки Духовного гімну України «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» колектив у єдиному пориві згадував кожного випускника, кожного земляка, чиє життя обірвала війна. Ця мелодія стала мостом між небом та землею, символом нашої незламної віри.
Особливе місце у нашій пам'яті займають матері Героїв. Своєю безмежною любов'ю та молитвою вони щодня гаять рани і свої власні, і неньки України. Їхня стійкість є прикладом того, як серед темряви болю можна нести світло надії. Особливо зворушливою стала мить біля куточка пам'яті. Поглянь на портрети наших земляків-захисників — мужні, щирі, незламні — ніби промовляють до кожного з нас. У цих очах — історія боротьби, любов до Батьківщини та жертовність. У цих обличчях — біль батьківщини і гордість громади. Ми пам'ятаємо кожного поіменно, адже для нас вони — не просто світлини, а жива частина нашої великої гімназійної родини.
Ми молилися за мир, за наших воїнів, за силу вистояти. Ми дякували тим, хто сьогодні тримає оборону, хто захищає наші домівки, наше право навчати та навчатися, працювати та жити під рідним українським небом.
День молитви у Барабойській гімназії — це жива пам'ять, яка формує свідомість молодого покоління. Це урок мужності без підручників. Бо поки ще жива пам'ять — жива нація. Поки є молитва – є надія. І поки ми разом — ми незламні.
Немає коментарів:
Дописати коментар