24 лютого — це не звична дата календаря. Це пульс пам’яті. Це біль, що стискає серце. Це ранок, який розділив життя на «до» і «після». Цього дня темрява намагалася погасити світло нашої країни. Але вона не знала головного — українське світло не згасає. Воно живе в любові до рідної землі, у сльозах матерів, у мужності воїнів, у дитячих очах, які продовжують мріяти навіть під звуки сирен.
Тому цього дня о 9:00 у Барабойській гімназії запанувала тиша. Не звичайна — особлива. Вона була густою від думок, глибокою від болю, світлою від вдячності. Вчителі й працівники закладу зупинилися.
Рука на серці. Схилена голова. Молитва — без гучних слів, але з глибини душі. У цій хвилині мовчання звучало найважливіше. Ми згадували тих, хто став щитом для України. Тих, хто віддав життя за право нашого народу бути вільним. Їхній подвиг — це не просто сторінка історії. Це жива пам’ять, що дихає в кожному з нас. Світла пам’ять Героям.
Вони — у небесному строю. Вони — у наших серцях. Ми з безмежною вдячністю думаємо про захисників і захисниць, які сьогодні боронять нашу землю. Саме завдяки їм у стінах гімназії лунають дитячі голоси, тривають уроки, народжуються мрії. Вони тримають для нас небо. Вони тримають для нас майбутнє. Низький уклін родинам полеглих Героїв. Їхній біль — це біль усієї України. Їхня сила — приклад для кожного з нас. Хвилина тиші в гімназії — це більше, ніж спомин. Це обіцянка. Бути гідними. Працювати сумлінно. Навчати з любов’ю. Виховувати дітей у повазі до своєї держави. Бо незламність — це не гучні слова. Вона починається з кожного з нас – із нашої пам’яті, нашої вдячності, нашої віри.
Ми пам’ятаємо.
Ми молимося.
Ми тримаємося разом.
Немає коментарів:
Дописати коментар