Є дні, які не минають повз серце. Вони не розчиняються у звичайному шкільному розкладі, а залишають по собі тихий, але глибокий слід. Саме таким для нашого закладу став День єднання — день, що нагадує: сила народу народжується з його згуртованості.
Зранку в повітрі відчувалася особлива урочистість. Не показна, не штучна — справжня. Діти зібралися разом, аби відчути себе частиною великого цілого. Першокласники тримали Державний Прапор України — обережно, але впевнено. У цьому жесті було щось символічне: наймолодші — як наше майбутнє — тримають у руках знак державності.
Учні ставали в кола, і цей простий образ набував глибшого змісту. Коло — це про рівність і довіру, про відсутність меж між «я» і «ми». Та День єднання для нас був не лише про форму. Він був про внутрішній стан.
Коли діти підняли руки догори й вигукнули: «Слава Україні! — Героям слава!», це звучало не як завчений рядок, а як щира відповідь серця. У цих словах — пам’ять, вдячність, гідність. У цих словах — історія й сучасність, біль і незламність.
Ми говорили про те, що єдність починається з малого: з поваги одне до одного, з уміння підтримати, з готовності почути.
Пригадуються слова Тараса Шевченко: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Ці рядки сьогодні звучать особливо глибоко. Бо «своя хата» — це не тільки про дім. Це про країну, яку ми творимо щодня — словом, думкою, вчинком.
Єдність — це не гучність. Це тиша, в якій ми розуміємо одне одного без зайвих пояснень. Це погляд, у якому читається підтримка. Це відчуття плеча поруч. І коли дитячі голоси звучать в унісон, стає очевидно: ми виховуємо покоління, яке знає ціну свободі й миру.
День єднання в нашому закладі став нагодою зупинитися й замислитися: хто ми є? Що нас об’єднує? Відповідь проста і водночас глибока — нас об’єднує любов. До рідної мови, до традицій, до людей поруч, до України. І поки ця любов живе в серцях наших дітей, ми можемо бути впевнені: єдність — не лише слово в календарі. Це наш вибір. Щоденний. Усвідомлений. Справжній.
Немає коментарів:
Дописати коментар